ТК " Мандрівник "

Відкриваю свого щоденника, а мені в обличчя пашіє чебрець та м’ята, що приховані між листочками, а в душі співають спогади, найтепліші та найприємніші, що їх не забути ніколи…

Не можу пояснити чому, але в людей дуже часто виникає відчуття бажання перемін. Хтось придушує в собі це почуття, хтось дає йому волю, яка диким поривом змушує зриватись з пригрітого містечка й вирушати у мандри. Скоріш туди, де не має машин, туди, де лише ти та вітер, туди, де сонце здається ще яскравішим, а небо ще безмежнішим. Так сталося і зі мною…

Знову переді мною  незвідані стежки, за спиною рюкзак , набитий потрібними, а в більшості випадків зайвими речами. Дорога! Дорога! Дорога!  Яке дивне,  привабливе,  змістовне,  прекрасне в цьому слові! І яка прекрасна вона сама, ця дорога… Кличить і манить мене в незвідані далі  на зусріч перемінам!

Мабуть, члени клубу « МАНДРІВНИК» – люди епохи Відродження: нам потрібно відкривати цей світ кожного разу заново, не можемо змиритися із думкою, що до нас все це вже відкрито.

Це літо подарувало нам безліч незабутніх вражень, від захоплюючих походів, екскурсій, подорожей…

А все почалося з ступеневого краєзнавчого походу «ПРИОРІЛЬСЬКИЙ КРАЙ В ТВОРАХ Т.ШЕВЧЕНКА».

Основним нашим завданням було побувати в тих місцях, які замалював в своїх картинах Т.Г.Шевченко, поблизу села Шедієво. Природа з того часу майже не змінилася. Таке враження , що майстер-живописець змалював її ніби вчора.

***

Не встигли ми повністю відчути себе сучасниками Шевченка, як машина часу перенесла нас в епоху козацтва, періоду Б.Хмельницького.

Історико-національний заповідник Чигирин:

величавий пам’ятник Богданові на Замковій горі,

резиденція Б.Хмепьницького,

замчище та Іллінська церква в Суботові

спробували водиці з трьох  козацьких криниць,

побували біля 1000-літнього дуба Максима Залізняка.

Козацького склику.

Таке враження, що зараз із-за гори з піснею з’явиться загін козаків на чолі з самим Б.Хмельницьким.

 ***

І знов запрацювала машина часу. Потрапили в епоху Київської Русі.

І ось ми учасники середньовічних розваг: стрільба з арбалету, лука, метання ножів. І навіть спробували себе в ролі майстра гончарного ремесла.

***

А машина часу  переносить нас далі у минуле:  період Трипільської культури – ЕТНО-КУЛЬТУРНИЙ ФЕСТИВАЛЬ «ТРИПІЛЬСЬКЕ КОЛО».

На цій живій землі,

Де течуть джерельні води,

Буяє запашна зелень,

Ти вдихаєш чисте свіже повітря,

Наповнене ароматами трав.

Одразу прокидаєшся від буденної метушні

Та поринаєш у світ справжнього життя,

Краси та здоров’я.

Територія вільна від тютюну,алкоголю, та наркотиків. На дніпровських кручах, де колись жили трипільці, кожен зможе відчути себе частинкою Природи, вдихнувши на повні груди свіжого повітря! Посидіти на чистій галявині під блакитним небом, босоніж пробігтися по дикому полю у віночку із польових квітів,смакувати свіжоспеченим хлібом, виготувати  власноруч первісні знаряддя праці та стать в єдине коло спільного будівництва трипільської хати!

****

Місяць липень подарував нам ще один незабутній

водний похід по р.Орелі

Завжди згадуватиму кожен ранок, коли виходячи з намету спостерігала неповторні краєвиди Орілі, що освічувалися першими ніжними променями сонця,  кожен вечір, коли співала пісень біля вогнища з друзями…

Ці дні просто неможливо забути, бо кожний спомин, кожне нагадування про той час манять повернутись…

Маршрут проліг територією Магдалинівського, Царичанського районів нашої області та Новосанжарського – Полтавської області. Водний похід видався приємним та корисним. Він зміцнив нас фізично, збагатив наші знання про флору й фауну Приорілля. Чудова погода, спілкування з друзями, залишили про себе найкращі спогади.

А коли долали ми безліч бродів та різноманітних заторів, переносячи майже на руках наші човни , то пригадались нам і запорожці, які долали на човнах дніпровські пороги.

***

Закінчувалось літо, а душа все прагнула нових і нових вражень. Хотілось чогось незвичайного. Виникло бажання знову побувати на Полтавщині. Чи знайдеться людина, яка не любить галасного, яскравого, метушливого українського ярмарку? Медові пряники, солом’яні капелюхи, різнобарвні льодяники, танці, співи, сувеніри, посмішки і забави.

Вдивляючись у витвори народного мистецтва, я зрозуміла, що пишаюся рідною Україною, її безмежними степами, полями, лісами; люблю добрих гостинних українців, які не покинуть у скрутну хвилину. То лише здається, що люди жорстокі й бездушні: зазирни в глибину серця, побач полум’я доброти, що весь час жевріє там.

На доброму ярмарку ми побували,
Одні продавали - інші купували,
Співали, сміялись та ще й жартували,
Та про предків наших славних з шаною згадали.

**** 

Літо скінчилось і  закінчується ця літня історія.

Та вже осінь кличе нас ні тільки за парти, а й у нові , незвідані світи.

Кораблі! Шикуйтесь до походу!

Мрійництво! Жаго моя! Живи!

В океані рідного народу

Відкривай духовні острови!

Геть із мулу якорі  іржаві –

Нидіє на якорі  душа!..

Б’ються груди об  вітри тужаві,

Каравела в мандри вируша.
 

Та не втриматись палкому юнацькому серцю довго на одному місці, його знову тягне кудись за лінію горизонту.

Ще доба, і замість того, щоб з ранку поринути у сіру буденність, ти низько вклоняєшся горам.   

Так, це Карпати! Небо тут здається ближчим, а зірки більшими. Лежиш увечері на запашному килимі гірських трав , слухаєш помірну музику гірської річки, дивишся в небо, і здається, лише руку протягни – один із тих смарагдів у тебе в долонях. Хто хоч раз побував у Карпатах, той ніколи не забуде цей унікальний край , в того назавжди в серці залишиться запальна  гуцульська мелодія, оброслі смереками високі гори, а голос трембіти кликатиме відвідати цю благодатну чарівну землю ще і ще раз.  

А ще Приємно спекотної днини побризкатися прозорою водою річки чи навіть зануритись під маленький, але ревучий водоспад Шипіт та Гук. То нічого, що вода холодна, не захворієш, бо це -  цілющі жили Карпат, срібні сльози дівчини Говерли, яка, не дочекавшись коханого, перетворилась у гору.  Бути в Карпатах і не здійснити сходження на Говерлу – це не про нас.

***

А що ж там далі, за нашим мандрівним планом?  І знову запрацювала машина часу. Кам’яні стіни замків, фортець, оборонних  монастирів Західної України, сповнені таємних легенд лицарської доблесті і відваги.

І саме тут,  проходячи коридорами, залами, оборонними вежами , усвідомлюєш, що ти доторкнувся до чогось особливого. Не покидає Відчуття причетністі і розуміння, чому саме в тому або іншому географічному місці на тканину історії людства був нанесений той або інший узор.

Любити можна все й скільки завгодно, та й додому повертатись треба, як кажуть: «Побував в гостях, пора й честь знати». Мальовничий,  затишний Приорільський край! Коли сонце ще ледь торкається промінцями вершечків дахів, коли пташки співають оду новому дню, важко не закохатись… Зірко моя – моє Приорілля! Люблю, люблю, люблю!

Але свідомість не може примиритись з фактом повернення:

 серце вимагає ще однієї зупинки, душа -  приємного спогаду.

Та я не засмучуюсь, бо залишились ще сторінки для наступної подорожі…

МРІЯТИ Й ШУКАТИ ДОКИ ЖИТИ,

ШКВАРИТИ БАЙДУЖІСТЬ НА ВОГНІ!..

А ЯКЩО ВІДКРИЮ ВЖЕ ВІДКРИТЕ,

ДРУЗІ! ВИ ПІДКАЖЕТЕ МЕНІ…